«Важко знайти таку націю, в
історії якої залишили б про себе пам'ять так багато видатних жінок, як це ми
бачимо в українській. Ярославна — дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки
Ярослава Мудрого (Анна — королева Франції, Єлизавета — королева Норвегії,
Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія (онука Мономаха) — це доба Київської
Русі. А ось доба козацтва і гетьманства: Маруся Богуславка, Маруся Чурай,
Роксолана (дружина турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська
(видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) та багато інших. Згадаємо тут
і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Леся Українка, Марія
Заньковецька... можна перераховувати й перераховувати» (Юрій Канигін, Зеновій
Ткачук. Українська мрія).
Особливе становище жінки в українському
суспільстві пов'язане з розв'язанням ключових проблем українського відродження.
Це і проблеми моралі, яка закладається в дитинстві, і мови. Немає потреби
доводити, що діти говорять мовою своїх родин — материнською мовою. І соборність
України так чи інакше випливає з душевної соборності (єдності) її громадян і
формується насамперед у сім'ї. Розвиток дошкільного та шкільного виховання
(«горнила людських душ») — справа жіночих рук і характерів. Особистість жінки
тут ніким і нічим не замінити. Істинний патріотизм — любов до України — у
людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини, її калинових кущів,
вишневих садків, білої хати і мами на порозі із сумними чи радісними очима,
лагідною усмішкою, тихим голосом... і проникливими словами пісні: «Я козачка
твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий». Ось де закладено
фундамент школи патріотизму! Козак, до якого звертається дружина з такими
словами, непереможний у будь-якому герці...
Рівень ставлення до жінки визначає зрілість суспільства, а наша турбота
про матерів — його моральну висоту чи навпаки — зіпсованість і моральну
вбогість. У народі кажуть: «Нещаслива та сім'я, де жінка сумна». Не може бути
щасливою і країна, де невлаштовані сім'ї, не створено або порушено сімейний лад
і затишок. А благополуччя сім'ї залежить від жінки-матері — її внутрішнього
світу, усмішки, теплого погляду. Жінка дає нове життя людині, вигодовує і
виховує її. Про лагідну материнську усмішку, теплоту її рук ми пам'ятаємо все
своє життя. Недарма давня народна мудрість говорить: виховуючи хлопчика —-
виховують чоловіка, виховуючи дівчинку — виховують націю.
Мати — невичерпне джерело добра,
всерозуміння та всепрощення. Завдяки її життєлюбству, милосердю й
безкорисливості створюється, міцніє і зростає сім'я. Жінка, яка втратила
почуття доброти, відданості, турботи, готовність зігрівати своїм коханням, — це
нещастя. Нещастя і для неї, і для всього світу. Жінка, яка перестала бути
жінкою, — це кінець, виродження людського роду.
Побожні люди стверджують, що тільки
молитви матерів долинають до Всевишнього. Найвагоміша присяга—заприсягання
матір'ю, найпринизливіша образа — лихе слово про неньку. Невдячність взагалі
ганебна, невдячність до матері — мерзенна. Не можна вірити в порядність людей,
які забули своїх матерів.
П'єр-Огюстен Бомарше якось сказав, що
кожна людина — чиясь дитина. Людиною, особистістю, громадянином дитину
насамперед виховує мати. Для матері немає більшої радості, ніж похвальне слово
про її дітей. І немає більшого болю й горя, ніж поганий поговір про них.
Так кажуть українці і додають: «Коли
міцна родина, то й держава сильна». «Тільки високе становище жінки в
українському суспільстві забезпечувало першість духу над тілом у статевих
стосунках (а саме цим і відрізняється людина від тварини). Тому і модель
української сім'ї виступає як святиня людського духу, шляхетних емоцій,
кохання, вірності, постійного живого спілкування, взаємоповаги, вдячності синів
і дочок, сімейної солідарності, теплоти людських сердець. Це невмируща берегиня
моральних засад, національних звичаїв і традицій, пам'яті предків, духовної
єдності минулих і теперішніх поколінь. Усе це визначає зміст поняття
«національне відродження», усім цим була сильною наша нація в минулому, цим
вона явить свою привабливу силу та авторитет у майбутньому!» — пишуть автори
книжки «Українська мрія».
Пріоритет жінки виявляється у формах
сватання та шлюбу, в системі подружніх стосунків, у міфології та демонології,
фольклорі. Постійна відсутність чоловіка, який пішов у військовий похід або
загинув, сприяла формуванню в української жінки стійкості, незалежного
характеру. Треба було вирішувати важкі й важливі справи, самій виховувати
дітей, синів — мужніх патріотів рідної землі. Все це підносило на вищий щабель
її власну гідність та авторитет, виховувало самостійність і волелюбність. Як
ніде в Європі, жінка була рівноправна з чоловіком, якщо того бажала. І ніколи
чоловік не нехтував її думкою. Дружина одного з визначних ватажків
національно-визвольної війни в Україні 1648-1654 років, сподвижника Богдана
Хмельницького, черкаського полковника Максима Кривоноса за його відсутності
нерідко давала вказівки козакам та козацьким старшинам, і жоден з них не смів їй
заперечити, називаючи її матір'ю. Жінки з українських аристократичних родин
брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Широкі юридичні права
мали не лише жінки вельможних чоловіків. Велика повага до жінки, матері роду,
виявлялася і в тому, що її підпис, у разі втрати чоловіка, за укладення
цивільних угод важив більше, ніж підпис її дорослих синів з усіма їхніми
становими правами, і ставився першим.
Жінка постійно виконувала обов'язки
Берегині сімейної оселі. У чарівному світі, що його створювала в сім'ї
українська жінка-мати, брали початок ідеали народної педагогіки — виховання
працьовитості, взаємодопомоги, людської гідності та патріотизму.
На думку багатьох учених,
найважливіше значення для формування національної психіки та моралі має саме ця
особливість життя української родини: становище в нім жінки, зокрема
жінки-матері. До матері звернена глибока любов її дітей упродовж їхнього життя.
Це пояснюється матріархальним характером української родини, де майже вся влада
належить матері, яка до того ж виховує дітей.
Я, полтавець, лише нещодавно
дізнався, що дівоче прізвище матері поета було Щербань, і мені мимоволі
пригадалося наше козацьке село Щербані, що на Полтавщині. Наш великий рід
пишається тим, що в ньому всі подружжя були вірні палкому коханню юності. Жодне
подружжя не розлучилося і жодна дитина не лишилася без батька, хіба що той
загинув на бойовищі, захищаючи Батьківщину.
І сучасну, і традиційну оселю в
Україні важко уявити без рушників. А придивіться, де саме матері — справжні
берегині хатнього вогнища — розвішують рушники. Над вікнами і над дверима, на
покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім.
Наше дитинство починається з матері.
Вона — найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі
поради і добрі діла — це Книга життя, з якою ми вирушаємо в далекі світи. І
перший усміх сонця, і перший «добридень» людям — це теж від матері. І оте
одвічне «не вкради», «не убий», «шануй старших», «люби ближнього свого»...
Мамина Книга життя... Вона про радощі
й тривоги. Про вміння творити правду і доброту. А серед усіх премудрощів
материнської науки найперша — любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися
на крилах своєї мрії.
Світом править рука, що гойдає
колиску. Тому якнайтепліше відзначаймо в кожній родині другої неділі травня
свято Матері. Хай у цей день, особливий для кожного з нас, кожна мати відчує
тепло і ласку своїх дітей і всієї родини. Для одних це свято приходить уперше,
а для когось повертається з небуття. У 30-ті роки минулого століття його
святкували в Західній Україні, а потім ця традиція урвалася на кілька
десятиліть.
Усім відомо, що батько й мати —
перші вихователі своїх дітей, але не лише в побуті, а й у педагогічній науці
здебільшого йдеться про роль матері у вихованні дітей, про материнську школу.
Матір називають Берегинею сімейного вогнища і духовності, Берегинею нації.
Найдорожчій у світі людині — мамі — українські поети та композитори присвятили
найкращі твори. Вірш Андрія Малишка «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»),
покладений на музику Платоном Майбородою, став улюбленою народною піснею. Про
особливу повагу до матері з натхненням писав Тарас Шевченко. Та чомусь про роль
батька у вихованні дітей в поезії і сучасній педагогічній науці говорять мало.
Більше наголошують на ролі батька як голови сім'ї, що повинен забезпечувати
побутові умови, добувати гроші, аби одягти, нагодувати і вивчити дитину. Але
такий підхід не зовсім виправданий.
Авторитет батька у вихованні дітей
в народній педагогіці дуже високий. Для вираження поняття «рідний батько»
вживають слова: батько, тато, няньо. У народі кажуть: «Не навчив батько, не
навчить і дядько», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добре тому,
хто має батька, бо в батька найтепліша хатка», «Таткова хата усім багата».
Запам'ятайте кілька порад
чоловікам-батькам: Чоловік — опора сім'ї, а дружина — її окраса.
Батьку, виховай сина, щоб було кому
перевершити тебе. В цьому рух життя. В кожному «гидкому каченяті» живе білий
лебідь — не губи, а пробуджуй його. Дитина цікава тим, чим вона відрізняється
від інших, а не тим, чим вона схожа на всіх.
Батьки і діти повинні вчитися разом —
одні навчатися, інші — доучуватися. Не вимагайте зубріння, бо воно не лише
вбиває інтерес до навчання, а й створює «живих роботів». Дитина пізнає світ
дивуючись, підліток — сумніваючись, юнак — утверджуючись. У народі кажуть:
«Дурень вчиться на власному досвіді, а розумний — на чужому». Неоціненність
чужого досвіду в тому, що він розвиває в тобі почуття співпереживання,
співчуття, розуміння дійсності. «Найкраща людина та, яка живе переважно своїми
думками і чужими почуттями. Найгірший сорт людини — яка живе чужими думками і
власними почуттями» (Лев Толстой).
Батьку, не перекладай своїх
обов'язків допомагати дітям у навчанні на дружину. Вона й так має потрійне
навантаження, працюючи на виробництві чи в установі, ведучи домашнє
господарство та годуючи дітей і тебе.
Виховання дитини починається з
виховання дорослих. Шляхетність душі батьків не завжди передається у спадок
дітям.
Душа — це трансформатор, що
поєднує палкі почуття і холодний розум. У душі поєднуються віра, надія "і
любов. «Любов до дітей виховується тільки любов'ю — як вогник запалюється
тільки від вогню» (Василь Сухомлинський).
Батько має задовольнятися не тим
щастям, яке він відчуває, а тим щастям, яке він дає дитині.
Що довша проповідь батька, то менше в
ній смислу й користі.
Той, хто негідно себе поводить, не виховає
гідності в іншого.
«Якщо ви хочете своїм синам щастя,
іноді, а то й якнайчастіше, будіть їх на світанку. Відкривайте перед ними
дивовижний світ праці. Прагніть до того, щоб життя ваших синів було неспокійним,
тривожним, клопітливим — це і є щастя» (Василь Сухомлинський). Робіть усе, щоб
для ваших синів і дочок думка про творчу працю на благо незалежної України була
щастям.
Батько не повинен обурюватись і лаяти
сина чи доньку за те, що вони вдягаються в такий одяг, який він сам ніколи б не
дозволив собі вдягти, що син відпустив вуса чи бороду, а донька підстриглася,
обрізавши гарне волосся, що його діти сьогодні танцюють такі танці, яких він
ніколи не танцював у своєму житті. У кожного покоління своя мода і свої танці.
Батько повинен бути для своїх дітей
прикладом високоморальної поведінки, культури спілкування, працьовитості,
вірності коханій дружині та бути впевненим, що його діти ніколи не допустять
аморального чи антипатріотичного вчинку, не образять старшого чи меншого від
себе.
Виховуйте своїх дітей національне
свідомими патріотами України. Продовжуйте себе у своїх дітях — і ви залишите
слід в історії українського народу.
Основою культури спілкування є гуманне
ставлення людей одне до одного. А тому батьки мають дбати про формування в
дітей відвертості, довіри й доброзичливості. Людина не може жити, працювати,
задовольняти свої матеріальні й духовні потреби, не спілкуючись з іншими
людьми.
Уже в материнському лоні дитина сприймає
світ звуків, голоси матері та батька. Через емоційне забарвлення почутого й
формується майбутня особистість. Отже, спілкування в сім'ї є для дитини першою
школою громадянства, яка формує її особистість, розвиває в неї почуття власної гідності
й заразом виховує повагу до батька, матері, бабусі, дідуся, братів та сестер.
Батьки повинні пам'ятати, що
найкращі вихователі дитячого будинку чи школи-інтернату не зможуть замінити
дитині рідну матір та рідного батька. Щоб виховувати дитину, треба віддавати їй
своє серце, любити її. Але й цього замало. Потрібні ще почуття
відповідальності, терпіння, знання особливостей дитини та вміння виховувати.
Лише в умовах достатнього
спілкування в сім'ї дитина привчається шанобливо ставитися до інших, вчиться
бути щирою, перейматися радощами й прикрощами близьких, турбуватися про них.
Досить часто можна чути нарікання на
брак часу для виховання дітей. І це справді так (не більше 17 хвилин на добу
батьки можуть виділити для виховання дітей). Але ж працюють усі: і ті батьки,
хто добре виховує, і ті — хто погано. Тому річ не лише в кількості часу.
Важливо, щоб той короткий час, який приділяється дитині, був насичений увагою й
інтересом, щирістю й довірою, приносив взаємне задоволення, щоб дитина
нетерпляче чекала зустрічі з батьком і матір'ю.
Батьки мають усвідомити, що
виховання — це організоване спілкування, різноманітність духовних і ділових
стосунків як між дорослими, так і між дорослими та дітьми. Через це в сім'ї ніколи
не можна розділяти життя батьків і дітей на життя дорослих — справжнє, і життя
дітей — несправжнє. Тільки у спільному житті з дорослими, поділяючи його радощі
й турботи, беручи на себе частину відповідальності, дитина стає справжньою
людиною.
Батьки передають дітям знання, своє розуміння
навколишнього світу, досвід суспільних стосунків, соціальних форм поведінки.
Спілкування між дорослими і дітьми формує духовний світ дитини, дарує естетичну
насолоду від прочитаного, побаченого, почутого. Тому розмовляйте з дітьми! Якщо
не вмієте — вчіться. Якщо не знаєте про що — думайте, читайте!
Ваш син має знати, і ви теж, що
навіть кілька хвилин ранкової веселої, доброзичливої розмови з татом чи мамою —
це щастя! Ваша донька має поглядати на годинника під час прогулянки з друзями:
«Наші вже готуються до вечері. І мені треба допомогти накрити стіл та про дещо
поговорити з татом і мамою».
Я категорично проти російського
прислів'я: «Когда я ем, я глух и нем». У дружній розумній сім'ї за обідом
обговорюють прочитану книжку, переглянутий фільм, розмірковують над проблемами,
що виникли у когось із членів сім'ї, радіють успіхам у праці чи навчанні. Для
цього в сім'ї має бути встановлене обов'язкове для всіх правило — хоч один раз
на день треба збиратися за сімейним столом.
Деяких батьків звинувачують у
сентиментальності й «телячих ніжностях» до дітей. Не слухайте таких мудрагелів.
Не бійтеся любити своїх дітей! Будьте з ними ніжними й лагідними. Умійте любити
свою дитину не за те, що вона гарна та розумна, а просто за те, що вона є і
вона — ваша. Навчайте дітей доброзичливості, вміння її виявляти. Звичні слова,
сказані по-доброму, з усмішкою, доречно, роблять інколи дива. Дуже хотілося б,
щоб батьки полюбили слово «можна» — чудове слово:
«Можна я залізу на дерево?» —
«Можна».
«Можна я не їстиму супу?» —
«Можна».
«Можна я покличу друзів на
день народження?» — «Можна».
Намагайтесь якнайчастіше говорити це
слово. Що більше буде в житті дитини доброзичливих «можна», то менше буде в її
характері схильності до шкоди. Але коли вже не можна — то таки не можна!
Одна мама розповідала: «Чотири
заборони є в моїх дітей. Перша — не можна ображати маму — навіть поглядом.
Друга — не можна ображати маленьких. Третя—не можна завдавати болю нікому, тим
більше — усьому живому. Четверта — не можна завдавати прикрощів іншій людині».
Це і Е глибока материнська мудрість.
Дім, ваша квартира -— це не дві кімнати і
кухня. Це — світ вашої сім'ї. А тому не будьте занудами. Не смикайте, не лайте
дитину. Не робіть непотрібних зауважень. Не примушуйте дітей дорослішати, не
позбавляйте їх дитинства. Кожній дитині потрібна материнська та батьківська
любов. Василь Сухомлинський стверджував: «Мистецтво виховання передбачає
насамперед мистецтво говорити, звертаючись до людського серця». Виховання —
одне з найпрекрасніших і найпочесніших занять людини. Проте батько-вихователь і
батько-зануда — це далеко не одне й те саме. Ось чому, що коротше зауваження,
то воно краще.
Батьки над усе мають шанувати
духовну красу українського народу, його традиції, педагогічну мудрість і
культуру сімейного спілкування, пам'ятаючи, що українська етнопедагогіка
схвалює:
·
Розум і силу;
·
Хоробрість і мужність;
·
Гарну вдачу, мудрість;
·
Совість і чесність;
·
Знання, працю милу;
·
Науку, освіту;
·
Усмішку, подібну до цвіту;
·
Гуманність і чемність;
·
Працелюбних, вірних;
·
Чуйних і надійних.
засуджує:
·
Злих та сердитих,
·
Упертих, ненаситних,
·
Скупих та лукавих,
·
Дурних та поганих
·
Крикливих, невдячних,
·
Заздрісних, необачних,
·
Ледачих, нещирих,
·
П'яниць, скалозубів,
·
Гульвіс, вередливих ,
·
Нікчем, душогубів
Виховати з дитини справжнього
громадянина-патріота України — мабуть, найскладніше завдання. Воно є
найголовнішим не лише в шкільному і громадському, а й у сімейному вихованні. І
допомагають у цьому народні традиції.
Для українців це традиційна
працьовитість, скромність, чесність, гостинність, моральність, родинність,
пісенність, акуратність в одязі та облаштуванні помешкання, любов до рідної
землі, злагода з природою, вірність в коханні, пошана до батьків, дідуся й
бабусі, звертання на «Ви». У традиціях української сім'ї визначне місце посідає
культ предків. У кожному регіоні відзначають День пам'яті (проводи) померлих
людей, загиблих воїнів. Це дуже важлива з виховного погляду традиція. Таким є
свято 9 травня — День Перемоги. А тому вшановувати померлих і загиблих на
війні, розповідати про їхні добрі справи, героїчні вчинки разом з дорослими
повинні й діти, щоб вони переймалися повагою до своїх предків.
Дуже важливою народною традицією є
відзначення дат родинного календаря. В сім'ях у щирій атмосфері святкують дні
народження, ювілеї та інші знаменні події як усієї родини, так і окремих її
членів — матері та батька, бабусі та дідуся, синів, дочок та онуків. Велике
виховне значення для молоді має ювілей весілля батька й матері, дідуся й
бабусі, зокрема «срібного» та «золотого» весілля (25 і 50 років спільного
подружнього життя). А ще ж буває і «діамантове» та «коронне» весілля (60 та 75
років). Традиції та обряди родинного календаря зміцнюють сім'ю як джерело
найглибших людських почувань, найгуманніших стосунків.
Українське родинно-сімейне виховання,
використовуючи народні виховні традиції, має формувати національні почуття.
Костянтин Ушинський стверджував, що почуття національного є вроджене, що воно
вічне, властиве кожній людині і помирає разом з нею. Він писав: «Як немає людини
без самолюбства, так немає людини без любові до Батьківщини».
Любов до Батьківщини починається з
любові до матері та батька, які мають зробити все, аби всюди дитину оточувала
ясна, сонячна атмосфера життєрадісності, бадьорості, оптимізму, турботи про
фізичне та духовне здоров'я дитини. Батьки завжди повинні пам'ятати, що родина
— це мала батьківщина, на ґрунті якої виростає Батьківщина велика.
Культура нашого народу є
віддзеркаленням універсальної української національної ідеї, внутрішні чинники
якої визначають самобутність національної культури, свідомості, світогляду і
характеру українців.
Батьки! Виховуйте у своїх дітях, а
особливо в синів, бажання дотримуватися в житті й поведінці лицарських правил,
і завжди наголошуйте: будь чистим душею, зміцнюй свій дух самовихованням та
самоосвітою, будь добрим, чесним, справедливим, правдивим, красивим, прагни
бути першим у гідній поведінці, добрих справах, праці, будь сміливим і
розважливим, дисциплінованим й організованим, мужнім, долай труднощі на шляху
до добра, правди, краси, шануй і захищай честь і гідність дівчини, жінки,
матері й усіх людей, борони слабких, цінуй побратимство, шануй батьків своїх,
їхні звичаї і традиції, люби рідну землю, батьківську хату, материнську мову та
пісню, калинову Україну, люби рідну природу, вмій берегти і примножувати її
багатства та красу, усвідомлюй себе частиною природи, що є основою життя.
Вихованню любові до України, формуванню
національної самосвідомості дітей та молоді сприяє українська народна пісня.
Найкраще привчати дитину до пісні й
музики ще до її народження. Майбутнє немовля її чує. Пісня і музика — «...це
мова почуттів. Без музики важко переконати людину, яка вступає у світ, в тому,
що людина прекрасна», —писав Василь Сухомлинський. Тож якомога більше
спілкуймося з нашими дітьми за допомогою української народної пісні, прилучаючи
їх до світу прекрасного та передаючи їм у спадок емоційне, естетичне, моральне
багатство народної душі, її високу духовну красу.
Давньогрецький філософ Платон так
говорив про роль морального виховання: «Людина — істота найпокірливіша і
божественна, якщо вона буде вгамована справжнім вихованням, якщо ж її не
виховувати або давати неправильне виховання, то вона буде найдикішою твариною з
уcix, кого творить земля». Основоположник наукової педагогіки Ян Амос
Коменський стверджував: «Основа доброго виховання в тому, щоб усі навчилися
розуміти, чим відрізняється людина від тварини, чим відрізняється добра людина
від злої, вчений від невченого, мудрий від дурня...». Батькам і вчителям треба
пам'ятати, що в будь-яку історичну добу живе не абстрактна людина, а
представник того чи того народу, носій певної національної культури. Тому,
виховуючи молоде покоління, сім'я і школа мають сформувати у нього почуття
національної самосвідомості, звички і навички моральної поведінки відповідно до
норм моралі рідного народу та його духовних надбань — мови, традицій і звичаїв.
Дитина до п'яти років має засвоїти близько 80 відсотків норм моральної
поведінки. Решта (20 відсотків) засвоюються у шкільному віці.
Про високоморальність людини можна
судити з її повсякденної поведінки в побуті, спілкуванні, зі стосунків з іншими
в різних видах діяльності. Моральними цінностями українського народу завжди
вважалися працьовитість, чесність, духовність тощо. Дуже яскраво це відображено
в народних прислів'ях та приказках, в яких звеличується дружба, вірність і
розум: Нащо й ліпший клад, коли в сім'ї лад; Краще догана мудрого, ніж похвала
дурня; Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже; Маєш голову,
май же й розум; Дурний язик голові не приятель; Бережи честь змолоду; Сумління
— найкращий подарунок; Добре ім'я — найкраще багатство; Які мама й татко, таке
й дитятко; Яке дерево — такі його квіти, які батьки -— такі й діти; Вірний
приятель — то найбільший скарб; Яку дружбу заведеш, таке й життя проживеш; Будь
правдивим, май мужність щиро визнати свою провину, не перекладай своєї провини
на інших; Дав слово — тримай його, дав обіцянку — виконай; Справжній друг
пізнається не лише в радості, а й у біді — він завжди допоможе, втішить,
утримає від лихого вчинку; Живи і чини так, щоб навколишнім — дорослим та дітям
— було з тобою приємно і радісно.
Неодмінною ознакою вихованості
української дитини є її ввічливість. Проте це не спадкова риса характеру.
Моральність, духовність і ввічливість формуються впродовж усього життя.
Тактовна, ґречна, ввічлива людина завжди готова вислухати, застерегти інших від
можливих помилок та прикрощів. Вона не тільки делікатна, приємна у спілкуванні,
а й доброзичлива, щира.
Хотілося, щоб таких людей у нашому
суспільстві ставало дедалі більше. Дуже повчальним є золоте правило: «Треба
ставитися до інших так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе».
Немає коментарів:
Дописати коментар